Воно стало трагічним наслідком десятиліть систематичного гноблення, асиміляції та дискримінації українського населення, які були офіційною політикою міжвоєнної Польської держави (Другої Речі Посполитої) у 1920–1930-х роках.

Попри міжнародні зобов’язання та гарантії надання автономії Східній Галичині, Варшава обрала курс на жорстку інтеграцію українських земель через заперечення самого права українців на самовизначення.

Три наріжні камені дискримінації

Історичний аналіз передумов конфлікту чітко виділяє три ключові руйнівні чинники:

• Колонізація та «осадництво». Найнавмиснішим ударом по українському селянству став перерозподіл земель. Найкращі угіддя Волині та Галичини масово передавалися польським військовим переселенцям — осадникам. Українці на власній землі опинилися в ролі безправних батраків, що породило глибоку соціальну та економічну напругу.
• Культурно-освітній ліцитацій (полонізація). Протягом двадцяти років польська влада ліквідувала сотні українських шкіл, закривала кафедри у Львівському університеті та суворо обмежувала доступ українців до державної служби. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя.
• Релігійний погром (Ревіндікація). Наприкінці 1930-х років на Холмщині та Підляшші під керівництвом польської армії та адміністрації було знищено або передано римо-католикам понад 150 православних храмів. Це було прямим зазіханням на духовну ідентичність українців.

Пацифікація 1930 року: державний терор проти цивільних

Кульмінацією тиску стала так звана «Пацифікація» (умиротворення) 1930 року. Замість діалогу з українською меншиною, польський уряд застосував поліцейсько-військовий терор. Близько 450 українських сіл зазнали масових обшуків, побиттів, руйнування кооперативів та читалень «Просвіти». Тисячі інтелігентів, священників та селян без суду були кинуті до концтабору в Березі-Картузькій.

Наслідки для майбутнього

Міжвоєнна Польща виховала ціле покоління українців, які виросли в умовах приниження національної гідності, правового нігілізму та заперечення їхніх базових прав. Зруйнувавши легальні інструменти українського політичного життя, польський режим сам підштовхнув суспільство до радикалізації.

Коли у 1939 році державні інститути Речі Посполитої розпалися під ударами Третього Райху та СРСР, накопичена за десятиліття кривди й соціальної несправедливості напруга вибухнула страшною трагедією. Розуміння цих передумов не виправдовує насильство з жодного боку, але воно вкрай необхідне для спростування сучасних міфів про «раптовий» та «нічим не спровокований» конфлікт. Справжня справедливість і примирення можливі лише тоді, коли історія розглядається у всій її повноті.