Земля Холмщини знову заговорила. Під час пошукових робіт на православному цвинтарі села Ласків у Польщі виявлено останки кількох десятків людей. Це українці, які стали жертвами кривавих подій березня 1944 року. Через понад вісім десятиліть після трагедії вони нарешті отримали шанс на гідне поховання, а їхні нащадки — на відновлення історичної справедливості.
Але значення цієї події виходить далеко за межі одного села чи навіть Холмщини. Йдеться про повернення українцям права на власну історичну пам’ять, яку десятиліттями замовчували, применшували або намагалися витіснити з польсько-українського історичного діалогу.
10 березня 1944 року Ласків став одним із сіл Холмщини, які зазнали нападів польських збройних формувань. Унаслідок операції, здійсненої за участю підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських, загинули сотні українців. Дослідникам вдалося встановити імена 327 жертв цієї трагедії.
За кожним із цих імен — людське життя, родина, зруйнована доля. Це були не абстрактні учасники міжнаціонального конфлікту, а конкретні люди, серед яких були жінки, діти, літні мешканці українського села.
І Ласків не був винятком. Сагринь, Берестя, Турковичі та десятки інших населених пунктів Холмщини стали символами трагедії українського населення цих земель. Масові вбивства, знищення сіл, а згодом примусові переселення та операція «Вісла» становлять невіддільну частину нашої національної пам’яті.
Ми не маємо права погоджуватися з таким трактуванням історії, за якого польські жертви заслуговують на державне вшанування, а українські залишаються на узбіччі історичної пам’яті.
Саме тому нинішні пошукові роботи мають не лише гуманітарне, а й велике політичне значення.
Після домовленостей міністрів закордонних справ України та Польщі Андрія Сибіги й Радослава Сікорського в листопаді 2024 року вдалося відновити процес пошуків та ексгумацій. Важливу роль у цьому відіграли парламентарі, дипломати, історики та громадські діячі обох держав.
Україна продемонструвала готовність до практичних кроків. На її території проведено пошукові роботи та ексгумації польських жертв у низці місць поховань. Аналогічні процеси нарешті розпочалися і щодо українських жертв на території Польщі.
Однак тут постає принципове питання: чи стане взаємність постійним правилом, чи українська сторона знову буде змушена виборювати дозвіл на кожне окреме дослідження, кожне поховання, кожен пам’ятний знак?
Українсько-польське примирення неможливе без рівноправності. Не може бути так, щоб одна сторона визначала, які трагедії заслуговують на увагу, а які краще залишити в минулому.
Ми визнаємо біль польських родин, які втратили своїх близьких. Але так само вимагаємо визнання болю українських родин. Злочини проти цивільного населення не стають менш важкими залежно від того, якої національності були їхні жертви чи виконавці.
Особливу роль у поверненні цієї пам’яті відіграють історики. Багаторічна праця професора Ігоря Галагіди, Мирослава Іваника та інших дослідників, які працюють над програмою «Жертви польсько-українського протистояння 1939–1947 років», дозволяє повернути загиблим їхні імена. Заслуговує на повагу і діяльність польського історика Маріуша Сави, який досліджує трагедію Сагрині та українського населення Холмщини.
Це приклад того, яким має бути справжній історичний діалог: не змаганням у кількості жертв, не політичним торгом навколо могил, а спільним пошуком правди.
На жаль, у сучасній Польщі залишаються політичні сили, які намагаються використовувати складні сторінки нашого минулого для розпалювання антиукраїнських настроїв. Історія перетворюється на інструмент внутрішньополітичної боротьби, а питання пам’яті — на засіб тиску на Україну.
Особливо небезпечними є спроби пов’язувати історичні суперечки з європейським майбутнім України. Такий підхід не наближає примирення, а лише поглиблює недовіру між двома народами, об’єктивно граючи на користь Росії.
Водночас і українська держава повинна нарешті сформувати послідовну політику захисту історичної пам’яті своїх громадян та їхніх предків за межами сучасних кордонів України. Пошук поховань, встановлення імен загиблих, відновлення зруйнованих пам’ятників і належне вшанування жертв мають стати системною державною роботою, а не залежати від політичної кон’юнктури.
Ми повинні говорити не лише про Волинь, а й про Холмщину, Надсяння, Лемківщину. Не лише про 1943 рік, а й про пацифікацію 1930-го, трагедії 1944-го, депортації 1944–1946 років, концтабір Явожно та операцію «Вісла» 1947 року.
Це не спроба виставити зустрічні рахунки польському народові. Це вимога повноти історичної правди.
Формула «Прощаємо і просимо прощення» має глибокий моральний зміст. Але справжнє прощення не означає забуття, а примирення не може будуватися на замовчуванні чужих злочинів чи власних трагедій.
Пам’ять без ненависті. Справедливість без помсти. Саме такий підхід здатний закласти міцний фундамент майбутніх українсько-польських відносин.
Десятки останків, знайдених у Ласкові, — це лише невелика частина тисяч українців, які досі лежать у невідомих, забутих або недоглянутих могилах на землях своїх предків.
Наш обов’язок — повернути їм імена, християнське поховання і належну пам’ять.
І зробити так, щоб українські могили в Польщі більше ніколи не були предметом політичного торгу.
Бо примирення починається не з дипломатичних декларацій. Воно починається з правди, справедливості та поваги до кожної людської могили.
